Хто є хто, або на варті гуманізму
Що робить людину людиною? На перший погляд, це питання з розряду банально-шаблонних питань на кшталт: Що таке добро і зло? Що таке любов? Що таке щастя? Що таке толерантність? Що таке альтруїзм? Що таке небайдужість?.. Погодьтеся, що кожен із нас хоч раз у житті чув подібні, замислювався над ними і, щиро сподіваюся, що хоча б раз у житті все ж таки знаходив відповіді на них.
Але насправді, такі питання є одними з найважливіших. Одними з тих, що виділяють людину в окремий вид із усіх живих істот на нашій планеті. Одними з тих, що дають нам можливість мислити, аналізувати та мріяти; підкорювати нові вершини; інколи – зазнавати поразки, але завжди підійматися; вірити, що наступного ранку на горизонті знову побачиш світанок. Та одними з тих, що, власне, й роблять з людини Людину.
Найголовніша ознака цих питань – їх актуальність. Вони – поза часом. І не має значення, чи це історичний час зі своєю хронологією подій та епох, чи материковий, чи людський фізично-віковий. І мені здається, це добре. Добре, що у нашому постмодерному столітті, коли відбуваються польоти на Марс, прогресує генна інженерія, будуються тунелі під морями, є місце відкритим почуттям, щирим емоціям та теплому людському спілкуванню й турботі, добрим вчинкам та раптовій ніжності.
Але є й інша сторона. І вона не така оптимістична. Якщо виникає потреба в таких і подібних питаннях-індикаторах, значить в суспільстві щось негаразд і є місце злочинам проти людяності.
Для українського суспільства, на сьогодні, ці питання як ніколи актуальні, враховуючи, що на території нашої держави вже не перший рік іде війна. Безумовно, війна – це трагедія, яка знецінює найбільшу коштовність – життя людини. Та водночас, війна – це явище, яке сприяє розвитку громадянського суспільства, оголює всі людські струни особистості, зриває маски и стирає грим із владних мужів, гуртує суспільство.
Ця війна розбудила в українському суспільстві громадянську ініціативу – волонтерській рух, який зараз уже виріс у свідому громадянську позицію й допомагає зберігати та рятувати життя не тільки на фронті, а й на мирних територіях нашої держави, і не тільки дорослим, що опинилися в напрочуд складних життєвих обставинах, а й діткам, які кожен день виборюють своє право на життя.
Волонтер – це той хто стоїть на варті людяності. У нього безліч імен – Янгол, Янгол-Охоронець, Надія, Мрія, Життя, Спасіння, Віра…На офіційному законодавчому рівні волонтер – це доброволець. Зараз це так. А до 2003-го року в Україні гуманізм цих людей і безкорисна, суспільно важлива діяльність владу не цікавила. І лише 10 грудня 2003 року з’явилась постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг». Це був один із перших кроків до засад гуманістичного суспільства. Згодом, 19 квітня 2011 року – Закон України «Про волонтерську діяльність». Потім був Указ Президента України «Про стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Після цього й по сьогодні Закон піддається критиці й потребує змін.
Отож, волонтер-гуманіст є, гуманний Закон ніби є, гуманне суспільство…
Поки що в третій позиції ставимо три крапки і сподіваємося на краще. Тому, що як показує, досвід останніх років, не всі громадяни України вірять у те, що допомагати можна просто так, не за гроші, а від щирого серця, що своїм майном і статками можна ділитися добровільно, і коли ділишся, то не слід це називати пожертвуванням (ми не язичники, у жертву нікого і ніщо не приносимо) і не слід розказувати про це кожному і усіма засобами зв’язку, сподіваючись при цьому ще й на винагороду. А коли в парках волонтери добровільно висаджують молоді деревця та кущі, аби і оку мило глянути було, і корисно для екології повітря, яким ми всі дихаємо, то не треба ставати вандалами і викопувати вночі ті зелені, ні в чому не винні, насадження, забирати собі в дім або на дачу, «гуманно» відхрещуючись, мовляв, їх усе рівно поламають і затопчуть. І таких прикладів антигуманізму, на жаль, багато…
До речі, подібні явища теж по-різному називають. Деякі окреслюють їх як «невихованість», «аморальність», деякі – як «знущання над правами інших людей», деякі – як «естетичний злочин». Держава ж це називає, у кращому випадку, «адміністративним штрафом». Але в цих випадках, безперечно, назва вже й не така принципова. Чого не можна сказати про слово «інвалід», і людей, яких з цим словом асоціюють як на державному рівні, так і на суспільному.
Насамперед, виходячи з засад гуманістичної етики, кожна людина є унікальною. Іншими словами, більш побутовими, вона створена в єдиному екземплярі, зі своїм набором життєво необхідних інструментів, задатків, талантів, схильностей та вмінь, притаманних лише їй. Відповідно, і шлях реалізації життєвого плану в унікальної людини – унікальний. І «унікальний» не в значенні не такий, як інші, а в значенні – свій, особливий. І люди в здоровому суспільстві (психологічно й політично) схожі не за подібністю, а схожі за своєю несхожістю. Їх об’єднує унікальність кожного. Гуманізм в такому суспільстві проявляється в тому, аби поважати цю особливість кожного. Не засуджувати, не намагатися виправити, не ігнорувати, не відсортовувати ілюзорні неформати, не нав’язувати своїх вподобань, а саме ПО-ВА-ЖА-ТИ.
По-друге, кожна окрема людина, не дивлячись на її певну особливість і унікальність, має право і можливість на реалізацію і актуалізацію себе в суспільстві, має право на освіту, працевлаштування, громадянську позицію, самоствердження. Вона РІВНА У СВОЇХ ПРАВАХ І СВОБОДАХ з кожним членом цього суспільства.
Проблема сьогоднішнього суспільства в тому, що ось цю ідею гуманістичної етики розцінюють як, навпаки, виокремлення певної категорії людей у певну групу. Таку групу раніше називали інвалідами. Це неправильно, образливо і негуманно. Зараз назву змінили – люди з особливими потребами – трохи гуманніше. А знаєте чому саме «з особливими потребами»? Тому, що влада країни не може забезпечити на належному рівні РІВНІ (однакові, гідні, висококласні) УМОВИ життя ВСІМ без винятку громадянам своєї держави.
Лише за такої дискредитації, що відбувається на державному рівні, люди, які виграють Олімпійські ігри, стають переможцями музичних конкурсів, малюють прекрасні картини, чомусь мають відчувати себе негідними своїх перемог, або неповноцінними, або обмеженими. Ці люди НЕ ОБМЕЖЕНІ в рухах чи сприйнятті навколишнього світу, як це може видатися на перший погляд, ці люди просто мають СВІЙ шлях реалізації свого унікального життєвого плану і свій набір фізичних і психічних інструментів для цього.
Ми це маємо поважати. І влада це має поважати і показувати це конкретними своїми діями – будувати пандуси до кінотеатрів, магазинів, музеїв, будинків, державних установ, закладів навчання; будувати зручний і комфортний для всіх наземний, підземний транспорт, приділяти більшу увагу інклюзивному навчанню, брати приклад з Генрі Форда і його системи працевлаштування людей і т.д.
І насамкінець, так чомусь склалося, що людина прагне порівнювати себе з іншими. Цього робити не слід. Адже всі ми – різні. І рівні між собою лише в цій своїй різності. Але, якщо дуже сильно хочеться когось чи щось у комусь порівняти то, будь ласка, вихід є – порівнюйте себе вчорашнього з собою сьогоднішнім. Тому, що лише так критерії порівняння будуть вірними. І якщо в результаті такого порівняння ви стали кращим, ніж були вчора – ви молодець, можете себе похвалити. Якщо ні, то більше працюйте над собою, адже кожен робить себе сам, шліфує та постійно вдосконалює. «Людиною народитися мало – нею ще треба стати».
Але насправді, такі питання є одними з найважливіших. Одними з тих, що виділяють людину в окремий вид із усіх живих істот на нашій планеті. Одними з тих, що дають нам можливість мислити, аналізувати та мріяти; підкорювати нові вершини; інколи – зазнавати поразки, але завжди підійматися; вірити, що наступного ранку на горизонті знову побачиш світанок. Та одними з тих, що, власне, й роблять з людини Людину.
Найголовніша ознака цих питань – їх актуальність. Вони – поза часом. І не має значення, чи це історичний час зі своєю хронологією подій та епох, чи материковий, чи людський фізично-віковий. І мені здається, це добре. Добре, що у нашому постмодерному столітті, коли відбуваються польоти на Марс, прогресує генна інженерія, будуються тунелі під морями, є місце відкритим почуттям, щирим емоціям та теплому людському спілкуванню й турботі, добрим вчинкам та раптовій ніжності.
Але є й інша сторона. І вона не така оптимістична. Якщо виникає потреба в таких і подібних питаннях-індикаторах, значить в суспільстві щось негаразд і є місце злочинам проти людяності.
Для українського суспільства, на сьогодні, ці питання як ніколи актуальні, враховуючи, що на території нашої держави вже не перший рік іде війна. Безумовно, війна – це трагедія, яка знецінює найбільшу коштовність – життя людини. Та водночас, війна – це явище, яке сприяє розвитку громадянського суспільства, оголює всі людські струни особистості, зриває маски и стирає грим із владних мужів, гуртує суспільство.
Ця війна розбудила в українському суспільстві громадянську ініціативу – волонтерській рух, який зараз уже виріс у свідому громадянську позицію й допомагає зберігати та рятувати життя не тільки на фронті, а й на мирних територіях нашої держави, і не тільки дорослим, що опинилися в напрочуд складних життєвих обставинах, а й діткам, які кожен день виборюють своє право на життя.
Волонтер – це той хто стоїть на варті людяності. У нього безліч імен – Янгол, Янгол-Охоронець, Надія, Мрія, Життя, Спасіння, Віра…На офіційному законодавчому рівні волонтер – це доброволець. Зараз це так. А до 2003-го року в Україні гуманізм цих людей і безкорисна, суспільно важлива діяльність владу не цікавила. І лише 10 грудня 2003 року з’явилась постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг». Це був один із перших кроків до засад гуманістичного суспільства. Згодом, 19 квітня 2011 року – Закон України «Про волонтерську діяльність». Потім був Указ Президента України «Про стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. Після цього й по сьогодні Закон піддається критиці й потребує змін. Отож, волонтер-гуманіст є, гуманний Закон ніби є, гуманне суспільство…
Поки що в третій позиції ставимо три крапки і сподіваємося на краще. Тому, що як показує, досвід останніх років, не всі громадяни України вірять у те, що допомагати можна просто так, не за гроші, а від щирого серця, що своїм майном і статками можна ділитися добровільно, і коли ділишся, то не слід це називати пожертвуванням (ми не язичники, у жертву нікого і ніщо не приносимо) і не слід розказувати про це кожному і усіма засобами зв’язку, сподіваючись при цьому ще й на винагороду. А коли в парках волонтери добровільно висаджують молоді деревця та кущі, аби і оку мило глянути було, і корисно для екології повітря, яким ми всі дихаємо, то не треба ставати вандалами і викопувати вночі ті зелені, ні в чому не винні, насадження, забирати собі в дім або на дачу, «гуманно» відхрещуючись, мовляв, їх усе рівно поламають і затопчуть. І таких прикладів антигуманізму, на жаль, багато…
До речі, подібні явища теж по-різному називають. Деякі окреслюють їх як «невихованість», «аморальність», деякі – як «знущання над правами інших людей», деякі – як «естетичний злочин». Держава ж це називає, у кращому випадку, «адміністративним штрафом». Але в цих випадках, безперечно, назва вже й не така принципова. Чого не можна сказати про слово «інвалід», і людей, яких з цим словом асоціюють як на державному рівні, так і на суспільному.
Насамперед, виходячи з засад гуманістичної етики, кожна людина є унікальною. Іншими словами, більш побутовими, вона створена в єдиному екземплярі, зі своїм набором життєво необхідних інструментів, задатків, талантів, схильностей та вмінь, притаманних лише їй. Відповідно, і шлях реалізації життєвого плану в унікальної людини – унікальний. І «унікальний» не в значенні не такий, як інші, а в значенні – свій, особливий. І люди в здоровому суспільстві (психологічно й політично) схожі не за подібністю, а схожі за своєю несхожістю. Їх об’єднує унікальність кожного. Гуманізм в такому суспільстві проявляється в тому, аби поважати цю особливість кожного. Не засуджувати, не намагатися виправити, не ігнорувати, не відсортовувати ілюзорні неформати, не нав’язувати своїх вподобань, а саме ПО-ВА-ЖА-ТИ.По-друге, кожна окрема людина, не дивлячись на її певну особливість і унікальність, має право і можливість на реалізацію і актуалізацію себе в суспільстві, має право на освіту, працевлаштування, громадянську позицію, самоствердження. Вона РІВНА У СВОЇХ ПРАВАХ І СВОБОДАХ з кожним членом цього суспільства.
Проблема сьогоднішнього суспільства в тому, що ось цю ідею гуманістичної етики розцінюють як, навпаки, виокремлення певної категорії людей у певну групу. Таку групу раніше називали інвалідами. Це неправильно, образливо і негуманно. Зараз назву змінили – люди з особливими потребами – трохи гуманніше. А знаєте чому саме «з особливими потребами»? Тому, що влада країни не може забезпечити на належному рівні РІВНІ (однакові, гідні, висококласні) УМОВИ життя ВСІМ без винятку громадянам своєї держави.
Лише за такої дискредитації, що відбувається на державному рівні, люди, які виграють Олімпійські ігри, стають переможцями музичних конкурсів, малюють прекрасні картини, чомусь мають відчувати себе негідними своїх перемог, або неповноцінними, або обмеженими. Ці люди НЕ ОБМЕЖЕНІ в рухах чи сприйнятті навколишнього світу, як це може видатися на перший погляд, ці люди просто мають СВІЙ шлях реалізації свого унікального життєвого плану і свій набір фізичних і психічних інструментів для цього.
Ми це маємо поважати. І влада це має поважати і показувати це конкретними своїми діями – будувати пандуси до кінотеатрів, магазинів, музеїв, будинків, державних установ, закладів навчання; будувати зручний і комфортний для всіх наземний, підземний транспорт, приділяти більшу увагу інклюзивному навчанню, брати приклад з Генрі Форда і його системи працевлаштування людей і т.д.
І насамкінець, так чомусь склалося, що людина прагне порівнювати себе з іншими. Цього робити не слід. Адже всі ми – різні. І рівні між собою лише в цій своїй різності. Але, якщо дуже сильно хочеться когось чи щось у комусь порівняти то, будь ласка, вихід є – порівнюйте себе вчорашнього з собою сьогоднішнім. Тому, що лише так критерії порівняння будуть вірними. І якщо в результаті такого порівняння ви стали кращим, ніж були вчора – ви молодець, можете себе похвалити. Якщо ні, то більше працюйте над собою, адже кожен робить себе сам, шліфує та постійно вдосконалює. «Людиною народитися мало – нею ще треба стати». 
